Про переваги кооперації у сільському господарстві говорять уже понад сто років, проте, попри безліч успішних прикладів, виробники плодоовочевої продукції не поспішають кооперуватися. Чому? Що зупиняє виробників?
У країнах колишнього СРСР серйозною перешкодою є пам’ять про насильницьку колективізацію та її наслідки. Попри те, що існували (принаймні в республіках Балтії) і цілком успішні, багаті колгоспи, назад у колгосп ніхто не рветься. Після розпаду СРСР виробники сільгосппродукції відчули свободу від начальницьких вказівок. Ніякий районний чи обласний начальник більше не вказує, що скільки, коли сіяти чи прибирати. Так, і сьогодні власнику селянського господарства доводиться регулярно мати справу з чиновниками та різними перевіряльниками, але все ж таки він вільний у своєму виборі господарювання та методу виробництва і не хоче втрачати цю свободу.
Однак у країнах Західної Європи ніякої колективізації не було, але й там виробники не так уже й сильно кооперовані. Не випадково Єврокомісія в рамках організації Спільного ринку з 1991 року надає фінансову допомогу організаціям виробників (по суті, тим самим кооперативам). Проте, за даними Єврокомісії, у 2016 році найбільш організованими були виробники овочів та фруктів у Бельгії (86% усіх виробників), за ними слідує Ірландія (75%), Італія (65%), Іспанія (62%) та Австрія (56%) та Данія (56%).В інших країнах половина і більше виробників не є членами організацій виробників, а в деяких країнах їх досі немає. У Латвії зараз працюють дві організації виробників овочів та одна організація виробників плодів та ягід, а також дві групи виробників плодів та ягід. Усі разом вони охоплюють 31% усіх виробників плодоовочевої продукції.
У Латвії консультанти, чиновники Міністерства землеробства та іноземні фахівці почали пропагувати кооперацію вже в середині 90-х років. Були національні субсидії на організацію кооперативів, протягом перших п’яти років держава оплачувала частину організаційних витрат кооперативу, що складається з хоча б трьох членів. На той час виникло близько 15-17 кооперативів, з яких сьогодні жоден уже не працює. Цікаво, що водночас виникли й найсильніші та найуспішніші кооперативи виробників зерна та ріпаку, які сьогодні забезпечують значну частку національного експорту. Велику роль грає особистість людини, котра організує кооператив, й не так його харизматичність, скільки організаційні здібності і ясна стратегія розвитку бізнесу.
Дуже важливими є суто людські взаємини між членами кооперативу. Нерідко буває так, що з якимись людьми легко співпрацювати, з іншими складно. Просто зійшлися чи не зійшлися характери. Найчастіше конфлікти виникають між сусідами, це одна з причин, чому в Латвії господарства, що входять до тієї чи іншої організації виробників, географічно вилучені. Хоча чимало прикладів та успішної співпраці сусідських господарств.У цьому випадку найчастіше спочатку об’єдналися два, три сусіди, а згодом вони вступили в кооператив.
У Латвії були дві спроби іноземних консультантів організувати кооперативи та показати, як вони мають працювати. На жаль, нічого не вийшло. Можливо, річ у тому, що виробники невірно сприйняли ідею кооперативу. Зазвичай групу потенційних учасників везуть у ту чи іншу країну, або навіть у кілька, і знайомлять із роботою успішних кооперативів. Що зазвичай свідчать? Правильно, цех сортування та пакування продукції. У потенційного учасника виникає помилкове уявлення, що члени кооперативу лише виробляють, що вміють, та «здають» у кооператив. Ключове слово “здають”. Що з цим продуктом відбувається далі залишається за кадром. У кращому разі його показують на полиці в супермаркеті. Насправді цех сортування-упаковки зовсім не головне. Головне – виробництво продукції, що має попит на ринку, у необхідній кількості та якості. Саме для концентрації продукції та посилення ролі виробників на ринку та створюються кооперативи. Найчастіше потенційні учасники кооперативу розчаровуються, стикаючись із необхідністю робити не те, що звикли, а те, що вимагають покупці.
Невдача багатьох кооперативів у Латвії пояснюється й відсутністю фахівців із продажу саме свіжої плодоовочевої продукції. Наразі стало трохи краще, накопичено великий досвід, але 15-20 років тому фахівців практично не було. А торгівля свіжою продукцією, що швидко псується, значно відрізняється від торгівлі книгами або меблями й навіть насінням і добривами.
Серйозною проблемою можуть бути й недоліки національного законодавства. Основне завдання кооперативів – посилення позицій виробників над ринком. І тому необхідна як концентрація пропозиції, а й підтримка певної ціни. Найчастіше антимонопольні служби трактують це як цінову змову.
У Латвії донедавна перешкодою для вступу до кооперативу було небажання чи невміння вести бухгалтерський облік діяльності господарства. Поки все вирощене можна продати на ринку без документів, виробник не бачить потреби в бухобліку. Вже свої прибутки він і так порахує. Навіть зараз, коли ведення бухгалтерського обліку є однією з вимог отримання субсидій, багато невеликих господарств не бачать необхідності сплачувати ПДВ. Своєю чергою, кооператив є платником ПДВ і йому для ведення податкової звітності зручніше, щоб усі члени та партнери теж платили ПДВ.
Як же попри всі ці труднощі в Латвії все ж таки виникли й успішно працюють кілька організацій виробників? Обидва овочеві кооперативи виникли на базі великих господарств, які одними з перших розпочали співпрацю з мережами супермаркетів.Мережі вимагають широкий асортимент продукції, а одному господарству забезпечити його в належній кількості й важко, економічно менш вигідно, ніж вузька спеціалізація. Поступово, стихійно розпочалося співробітництво з іншими господарствами, через кілька років з одними господарствами співробітництво зміцніло, з іншими розпалося. Паралельно Асоціація овочівників Латвії працювала над тим, щоб ввести в національне законодавство вимоги європейських нормативних актів щодо організації Спільного ринку, (нормативні акти готували чиновники міністерства, але члени правління асоціації брали активну участь у цьому процесі.) Згідно з правилами Єврокомісії, визнані організації виробників можуть використовувати для розвитку своєї діяльності операційний фонд у розмірі 4,1% обороту (важливо, що не від прибутку, а від обороту), при цьому 50% витрат покривається коштами Єврокомісії. Як тільки перший кооператив справді зміг отримати цю фінансову допомогу, його приклад наслідував другий, а згодом і плодівники. Треба сказати, що ці кошти отримати не так просто, там багато бюрократії та регулярних перевірок. За останні 12 років наша асоціація спільно з Міністерством землеробства вже тричі розробляла національну стратегію та програму захисту навколишнього середовища, на основі яких обґрунтовується список заходів, які можуть бути включені до операційного плану організації виробників. Європейські правила з кожним періодом планування стають дедалі складнішими. У Латвії кооперативи невеликі, тому їхнім членам легше співпрацювати, та й службі підтримки села легше контролювати їхню роботу. Своєю чергою, в Голландії деякі кооперативи вже другий рік відмовляються від використання цих коштів, оскільки не впевнені, що матимуть змогу відповідати всім вимогам. А якщо аудит встановить, що кошти були отримані неправомірно, їх доведеться повертати. Такі прецеденти вже були у низці країн і закінчуються ліквідацією кооперативу. Тому деякі організації виробників вирішили, що можуть успішно працювати самостійно та без додаткової допомоги. Адже саме в цьому і є мета підтримки кооперативів – їм треба допомогти стати на ноги, а далі самотужки.
